Брати капуцини прагнуть бути людьми Бога, людьми молитви, людьми, які шукають усіх і ведуть діалог з усіма, людьми єдності та солідарності зі слабкими та вбогими.
ПОКЛИКАННЯ
Бути капуцином
Ми намагаємось називатись і бути насправді “братами люду ”, йти по життю разом з іншими. Наш монастир – це весь світ. Там, де хтось чекає, страждає, бореться, також хочемо бути і ми з нашою спільнотою, співучастю, солідарністю. Святий Франциск не доручав своїм братам “особливого завдання”, – він наказав жити Євангелієм завжди і всюди. На цьому будується наша свобода. Згідно з Євангелієм нас судитимуть по заповіді любові: ”Я був голодний, я був спраглий, був у в’язниці… і ви дали мені їсти, пити, ви відвідали мене тощо.”
"Quo vadis?" Це - францисканське душпастирсво скероване на створення різних ініціатив та середовища для молоді, в якому вона зможе зростати й розвиватись, відкриваючи любов Бога, дар іншої людини та таємницю свого покликання .
Пропонуємо до вашої уваги, любі друзі, розповідь хлопця, який став Капуцином, його власний досвід і шлях. Розповісти вам, як народилось у мене бажання піти за Господом… не так легко. Воно потихесеньку, майже непомітно увійшло в моє життя. Він вибрав мене і покликав. Це саме Той, хто сказав мені: ”Ходи та йди слідом за Мною.” Однієї миті я відчув дивовижне та прекрасне прагнення, яке зародилося у святого Франциска, – сказати Богові з радістю: ”Так, Господи, я охоче це зроблю. Це саме те, що я прагну чинити з усіх моїх сил.”
Коли ми думаємо або говоримо про чернече життя, перед нашими очима виникає образ “дивних суб’єктів”, “людей не з цього світу”, людей “зовсім інших” або “недосяжних”. Їхнє життя занадто важке – мало хто обирає його.
Але, можливо, ви маєте бажання придивитися ближче до братів-монахів? До того, що вони роблять, як і де живуть? Я хочу спробувати розповісти вам мою історію, взяти вас за руку і ввести в нашу спільноту. Розповім вам про звичайне життя, яким живуть і яке ділять між собою багато інших братів, котрі, як і я, ризикнули заради Бога.
Я був звичайним хлопцем: школа, друзі, спорт, музика, перше християнське виховання в парафії. В моєму житті не було нічого надзвичайного.
Бог явився мені дуже поступово й у звичайний спосіб. Як? Через зустріч і розмову з одним братом. Через читання Євангелія. Через активну участь у житті парафії. Тоді, коли я робив щось для інших. Я швидко зрозумів, що для розвитку мого християнського життя я не можу залишатись у “другій лізі” або бути глядачем, що сидить на трибуні. Я брав участь у деяких шкільних таборах і зустрічах молодих людей мого віку, які проводили брати й чудові священики. Була така мить, коли я відчув “щось”, що зароджувалось у мені (це такий вид симпатії та любові до одного зі способів життя, дарованих у “повноті часів”), я охоче погодився на шлях поглиблення і кращого усвідомлення своєї віри.
Часте перебування в спільноті дуже допомагало мені дозрівати і постійно доростати до ідеалу життя, завдань, безкорисливості, притаманних братам.
Однак мої власні батьки, знайомі давали мені “корисні поради”, вказували на інші пропозиції, такі, які, ймовірно, пропонують і вам. Наприклад: “Ти мусиш вчитись, щоб мати важливу й престижну працю”, “Ти мусиш зайняти високе положення в суспільстві та заснувати родину, як це роблять інші” тощо. Одним словом, звичайні речі. Проте я усвідомив, що не можу зростати, думаючи лише про себе, реалізуючи свої егоїстичні плани.
Коли я перебував у тиші, мені здавалось, що сам Ісус каже мені ці відомі всім слова: “Хто хоче спасти свою душу, той її погубить, а хто погубить свою душу мене ради та Євангелія, той її спасе” (Мк 8,35). Я бажав “втратити” моє життя… Віддати своє життя Богові і братам. Це мало бути чудово!
Першим етапом моєї дороги покликання був “Постулят”. Це ніби перша сходинка перевірки себе на дорозі до монашого життя.
Час, прожитий у спільноті постулату, допоміг мені надати моєму життю більш глибокий і більш шляхетний сенс та знайти своє покликання. І все це у великій свободі: ніхто мені не “вправляв мізки”, моїм життям ніхто не “маніпулював” – я прагнув, щоби мною керував Він, лише Він, Господь мого життя. Брати, приймаючи мене, сказали мені вже на початку: “Прийди подивись.”
Визнаю – я мусив боротись з багатьма труднощами, щоб відповісти на своє покликання. І святого Франциска також, якщо пам’ятаєте, називали божевільним.
Від самого початку багато людей намагалось відвести мене від обраного шляху, а деякі навіть висміювали мене або висловлювали мені своє співчуття. Я зрозумів, що треба боротися і страждати заради такого ідеалу. Треба плисти проти течії. Кожне справжнє покликання – це також боротьба.
Одного дня, у більш зрілому віці, після випускних екзаменів, я свідомо і добровільно попросив прийняти мене до новіціату. Це життя подобалось мені і притягувало мене. Я подолав дуже важливий етап: я вже дозволив, говорячи словами пророка Єремії, “очарувати себе Господеві”, тобто прийняв рішення йти слідом за Господом.
Наступним етапом мого життя став Новіціат. Це етап, який також можна назвати “від’їздом” до нового чудового світу, наповненого численними перспективами і прагненнями, насиченого любов’ю до Бога і бажанням вчинити щось для братів, передусім для убогих і покинутих.
Що таке новіціат? Що роблять у новіціаті?
Це дуже особливий час, який можна назвати “заручинами” з ідеалом францискансько-капуцинського життя. Протягом цього року ми поглиблюємо знайомство з життям святого Франциска. Пізнаємо перших братів капуцинів, які з ентузіазмом спромоглися втілити в життя францисканський ідеал, живучи в убогості, в молитві та в служінні бідним. Тут ми намагаємось у спільноті у покорі й радості конкретизувати вимоги Євангелія до сьогодення, маючи таке саме прагнення істинності й любові, як і наші перші капуцини. У новіціаті ми вчимося також жити разом, перебуваючи з іншими, йти пліч-о-пліч, допомагаючи потребуючим.
Одного дня, у більш зрілому віці, після випускних екзаменів, я свідомо і добровільно попросив прийняти мене до новіціату. Це життя подобалось мені і притягувало мене. Я подолав дуже важливий етап: я вже дозволив, говорячи словами пророка Єремії, “очарувати себе Господеві”, тобто прийняв рішення йти слідом за Господом.
Життя у спільноті в новіціаті приємне і спокійне, але, водночас, не позбавлене серйозності та обов’язків. Тут є час тиші, молитви та роздумів. Людина роздумує над життям і тому відчуває міцне прагнення “бути з Ісусом” і часто повторювати за святим Франциском перед хрестом з Сан-Даміано таку молитву:
“О, Всевишній і Преславний Боже!
Розсій темряву мого серця,
Дай мені справжню віру і міцну надію,
Дай безмежну любов, мудрість і розуміння,
Щоб я виконав Твою святу й істинну волю.
Амінь.”
У новіціаті молитва починає займати один з найважливіших моментів протягом дня. Франциск перетворився на “людину, яка стала молитвою”, і його біографи так описали його спосіб молитви: “Це не була молитва короткочасна або пуста і претензійна, але глибоко побожна, покірна і довготривала – настільки, наскільки це було можливе.”
Слухання Слова, щоденна участь в Євхаристії, братерське служіння – ось “головні складові” (ті самі, що і в першій християнській спільноті) нашого спільного життя, це розгадка таємниці, звідки брати мають стільки веселості й францисканської радості.
Це не та радість, яка швидко минає, не дешева радість або радість, яка є втечею від життя… Для нас, братів, “справжня радість” – це особа Ісуса Христа, якого ми щоденно приймаємо і кохаємо і в якому зростаємо.
На початку новіціату нам вручають капуцинську рясу. Це насправді захоплюючий момент. Я усвідомлював, що одягаю “провокаційний” одяг, який зроблений не за модою – він не елегантний, проте насправді улюблений в народі, “затверджений” святими людьми, які його носили. Це промовистий релігійний знак.
Звичайно, ряса – це не все. Набагато важливіше стати братом “зсередини”, у серці: стати людиною, яка присвятила себе Євангелію, прислуговуючи братам, викликаючи шок насамперед конкретними справами і жестами любові. І саме тому під кінець новіціату брати складають три обіти: убогості, чистоти й послуху. Цей етап зветься “тимчасовими обітами”, які згодом, через декілька років перевірки себе в житті й у спільноті, стають “довічними”, тобто даром усього життя.
Обіти – це не тягар, не ланцюги, але конкретний спосіб любити все більше, набагато радикальніше. Чернечими обітами я практично присвятив себе Богу, даруючи Йому все, охоче погоджуючись на те, щоб стати слухняним знаряддям Його плану любові: так само, коли хтось, єднаючи життя в таїнстві подружжя, каже прилюдно своє радісне “так”.
Скінчивши новіціат, я увійшов до спільноти Капуцинів, в якій всі почувають себе братами, даром один для одного.
Наше покликання – це жити Євангелієм у спільноті й покорі за прикладом святого Франциска і його перших братів. Деякі з нас обирають переживання цього способу життя у священстві, до якого і я був покликаний.
Отже, разом з деякими братами я почав курс теології. Навчання поширило мій кругозір і серце, поглиблюючи пізнання “таємниці Бога”, історії Божого спасіння й любові до людей. Це був час занять, навчання і багатьох годин лекцій. Девіз цих років звучав так: “Приготуйся як слід!” Чи працює хтось за фахом без тривалої попередньої підготовки? Чи бере хтось участь у змаганнях без попереднього тренування?
Під час вивчення теології я готувався стати одного дня священиком. Протягом шести років семінарії я мав також практичні заняття в служінні братам, адже не можна думати про інших, сидячи лише в монастирі серед книжок та в ароматі кадила! По суботах та неділях я йшов до парафій, щоб катехизувати людей, вів молодіжну групу, намагався прикрасити літургію співом. Влітку я брав участь у реколекціях, паломництвах, допомагав убогим та відвідував хворих. Одним словом, я жив, спілкуючись не тільки з книжками, але також і з “живими книжками”, тобто з людьми. Чинячи це, я все більше переконувався, що варто віддати власне життя іншим і що насправді більше радості є в тому, щоб давати, ніж у тому, щоб брати.
У монастирі вже тоді, коли він став моїм домом, я жив і діяв з повною свободою. Деякі вважають, що монастир – це щось на зразок “казарми”, де настоятель – це головнокомандуючий, який роздає накази своїм братам, наче роботам. Проте, монастир – це мій дім, це моя родина. Святий Франциск бажав, щоб у монастирі передусім панувала любов: “…І де б не опинилися мої брати, нехай ставляться один до одного, як до рідних. І нехай кожний зі сміливістю виявляє власні потреби…” Ранішня і вечірня молитви займають завжди важливе місце в нашому житті.
Чи бажаєш знати, як більш-менш вигладає розклад дня у монастирі? Кожний спить у кімнаті, яка зветься келією, хоча й невеличкій, але достатньо просторій, щоб влаштуватися й розмістити свої речі. Ранком відбувається один з “головних моментів” дня – молитва “утрені”, на якій ми славимо Господа. Потім є медитація і Євхаристія. Після цього кожен іде виконувати свої завдання: хто до школи, хто до служіння вбогим, хто до домашньої праці і обов’язків, хто до парафії, хто до сповідальниці, хто на проповідь, а хто лишається в себе, щоб учитись і молитися.
Чудовими хвилинами братнього життя є спільні обіди та вечері, на яких брати діляться у веселій формі власним досвідом, як цього вимагав від своїх братів святий Франциск. Під вечір з’являється втома: стільки людей, яких ти зустрів, стільки радощів і страждань, розділених з братами. У цей час насправді відчувається потреба зупинитися й порозмовляти трішки з Господом: подякувати, попросити пробачення, щоб відновити наше “так” і нашу вірність Ісусові та Церкві.
Саме тому, що монастир – це родина, ти не повинен дивуватись, коли побачиш якогось брата з віником в руці або виконуючим якусь домашню працю – кожен з нас зобов’язаний виконувати у спільноті якесь конкретне служіння, щоб зробити наше життя ще більш прекрасним і привабливим.
Це дивовижно – бачити братів, які проявляють особливі здібності: одні займаються вирощуванням квітів, інші малюють, а деякі мають талант співом і грою на гітарі славити Бога. У монастирі насправді немає часу нудьгувати.
Визначним моментом в житті братів є час, коли хтось із них публічно проголошує рішення назавжди віддати своє життя Христу, складаючи довічні обіти. Для мене ще однією важливою подією було рукоположення в священики. Через довічні обіти і священство ми стаємо повністю готовими до служіння братам, відносячи до себе ці справжні і величні слова Ісуса: “Беріть і їжте, це є Моє Тіло, це Моє життя, це Моя Кров…” Євхаристія стає життям для нас, а проголошення Слова – свідоцтвом і радістю.
Закінчуючи, я хотів би тобі, мій брате, сказати ось ці слова: якщо ти боїшся йти вперед, якщо боїшся впасти, якщо тебе лякає сходження вгору, якщо ти боїшся помилитись, якщо лякають тебе праця і самопожертва, якщо ти жахаєшся нашого життя,… облиш це.
А якщо ця проста розповідь про життя братів щось викликала в тобі: якесь прагнення піти далі, пізнати більше, надати твоєму життю більший сенс… станьмо друзями, станьмо братами.
Якщо цікавить тебе тема покликання, можеш дізнатися більше від брата Марка
Тел.: +38 096 927 39 70, +38 066 251 39 41
Телеграм-канал Братів Менших Капуцинів
для створення різних ініціатив та середовища для молоді,
в якому вона зможе зростати.
Капуцини в Україні
Перший монастир Ордену Братів Менших Капуцинів в Україні засновано у Львові в 1709 році.
На сьогоднішній день Брати Капуцини працюють в таких дієцезіях України: Львівській, Київсько-Житомирській, Кам’янець-Подільській, Харківсько-Запорізькій, і у Мукачівській греко-католицькій Єпархії, на територіях яких знаходяться 8 монастирів: у Вінниці, Дніпрі, Кам’янському, Києві, Красилові, Львові, Старокостянтинові та Ужгороді.
