Перший монастир Ордену Братів Менших Капуцинів в Україні було засновано у Львові в 1709 році. До кінця XVІІI ст. на території сьогоднішньої України постало 16 монастирів, які належали до Польської Провінції Капуцинів. Ця Провінція була поділена на дві кустодії: польську і руську (волинську). Всі чернечі доми, що знаходились на українських землях, належали до роксоланської (руської) кустодії.

Під кінець XVІІI ст. Річ Посполита (Польща) була поділена між трьома державами, що спричинило також і поділ польської провінції на кілька адміністративних одиниць. На українських землях, приєднаних до складу Росії, в 1796 році зродилась роксоланська (руська) провінція, котра від початку досвідчила репресії і ліквідації монастирів царською владою.

Цар Павло І дозволив Ордену вільно дотримуватися власних приписів і традицій. Це дало змогу капуцинам Руської Провінції відбудувати організаційні структури, що постраждали внаслідок поділів Польщі і підняти чернече життя й апостольське служіння до високого рівня.

Влада починає замикати римсько-католицькі храми і монастирі. В 1831 року в монастирях мешкало 74 монахів (48 священиків, 6 семінаристів, 22 брата). Через два роки у 4 монастирях перебував 61 монах (41 священик, 2 семінаристи, 18 братів).

Врешті-решт, царська влада прискорювала таке зменшення, щоразу закликаючи окремих монахів, особливо молодих, брати на себе обов’язки настоятелів парафій. Монастир у Ходоркові буз закритий 1886 року, в Старокостянтинові – 1887 року, останній монастир, у Вінниці – 1888 року. Храми цих монастирів залишилися як парафіяльні. Останні монахи Руської Провінції були розкидані по парафіях, але їх кількість щораз зменшувалася. Протягом усієї своєї діяльності Руська Провінція не отримала жодного нового монастиря, оскільки політика царату не дозволяла таких починань.

Після І світової війни у межах Польщі були такі монастирі, розташовані на українських землях: у Куткорі, Львові-Замарстинові й Олеську. Інші не пережили історичних потрясінь. Згадані монастирі належали до Галицького Комісаріату Капуцинів. Крім того, в межах Польщі знаходилися колишні капуцинські монастирі, і будинки при монастирях у Любешові, Острозі і Устилузі.

Помирає отець Юліан Маєвський, настоятель у Сніткові 6 серпня 1919 року.

Після І світової війни монастирі капуцинів знаходилися у Брусилові, Ходоркові, Куні, Старокостянтинові і Вінниці. То були храми, що залишилися від монастирів з прилеглими будинками, оскільки в жодному з міст не встояв монастир як спільнота ченців. Монахи з Польської Провінції і Галицького (Краківського) Комісаріату хотіли спробувати повернути згадані вище монастирі, але внаслідок встановлення польсько-радянського кордону за Російським Трактатом ці монастирі опинилися в радянській Росії і будь-які надії на їх повернення зникли.

У Львові будівництво тривало з 1924 до 1930 рік. Монастирську святиню посвятив 5 жовтня 1930 року Львівський архієпископ Болеслав Твардовський.

У Дрогобичі єпископ-помічник Перемишля Войцех Томака посвятив 16 вересня 1936 року монастирський храм Пресвятого Імені Марії, а 1937 року було закінчено будівельні роботи при монастирі.

Українські землі, на яких знаходилися монастирі у Дрогобичі, Куткорі, Любешові, Львові, Олесько і Острозі, були окуповані радянськими військами. Багато братів було заарештованих Радянська влада намагалася планомірно знищити усіх, хто з якоїсь причини був визнаний ворогом, виняток не становили капуцини. Національність репресованих не мала значення. 1944 Україна повністю опинилася в межах Радянського Союзу. Всі монастирі, котрі знаходились на її території, були закриті радянською владою. Деяких братів було засуджено і вислано до Сибіру. Через це капуцини залишили 1944 року монастирі у Куткорі й Олесько. Останні капуцини покинули Дрогобич 11 квітня 1946 року, а Львів –1946 року.

На теренах України, не зважаючи на брак капуцинських монастирів, залишилися двоє ченців, які несли релігійне служіння вірним, позбавленим доступу до священика. Перший з них – це шанований Слуга Божий отець Серафим Кашуба(1910-1977) котрий аж до своєї смерті  вів душпастирську працю в Казахстані, Україні й Росії. Більше інформації (https://serafinkaszuba.blogspot.com)

Другим був отець Хіларі Вілк (1917-1998 рр.). Був заарештований радянською владою 1946 року, засуджений на 8 років позбавлення волі і засланий на виправні роботи. Після відбуття покарання був звільнений у 1952 році. Був душпастирем парафії у Бару, в цей час позбавлену священника. 27 жовтня 1958 року був позбавлений права виконувати душпастирські функції за організацію навчання релігії дітей і молоді і засуджений на рік примусових робіт. Через те, що, виконуючи цю роботу (працював на будівельному підприємстві), не перестав виконувати душпастирського служіння, був депортований радянською владою до Польщі 27 травня 1959 року. У польських капуцинських монастирях виконував різні чернечі обов’язки, але 1991 року, використавши політичну ситуацію, точніше розпад Радянського Союзу, повернувся до душпастирського служіння в Україні і продовжував його, доки дозволяли сили і здоров’я.

В Україну капуцини повернулись в 1988 році. Першим з них був бр. Станіслав Падевський, який потім був ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії. Спочатку брати допомагали священикам в парафіяльній праці, а потім почали посідати самостійні осередки: в 1989 році капуцини повернулися до свого давнього монастиря в Старокостянтинові; в наступному році відкрили осередок в Красилові; в 1992 році повернулися до Вінниці; а з 1993 року працюють в столиці України - Києві.

5 січня 1995 року бр. Ричард Модельскі, Провінційний Міністр Краківської Провінції, звернувся до Генерального Уряду з проханням встановити для працюючих в Україні братів кустодію. Відповідний декрет від 13 червня 1995 року набув юридичної чинності 5 липня 1995 року, першим кустошем був призначений брат Блажей Суска. На момент створення Кустодії в Україні працювало дев`ять братів, а декілька братів з України перебували на той час у Польщі, проходячи початкову формацію. Капуцини тоді мали чотири осередки - в Старокостянтинові, Красилові, Вінниці та Києві.

Наступні роки були періодом подальшого розвитку Кустодії, як територіального, так і чисельного. В 1999 році відкрились нові чернечі доми на Сході України - в Дніпропетровську та в Дніпродзержинську.

На початку 2002 року бр. Яцек Валігура, Провінційний Міністр Краківської Провінції, запропонував Братам з Кустодії України відкрити дім на території Російської Федерації. В березні 2002 року бр. Пьотр Коморнічак, Регулярний Настоятель Кустодії України, поїхав у Росію, щоб на місці ознайомитись з ситуацією і зустрітися з єпископами Москви та Саратова. В липні 2002 року бр. Яцек Валігура зустрівся з Його Преосвященством Клементом Піккелем, ординарієм Саратовської єпархії, щоб обговорити можливості створення осередка у Воронежі. На запрошення єпископа Піккеля в липні 2003 року до Воронежа прибули перші капуцини - бр. Віктор Свідерський та бр. Марек Бакєжинський, котрі з листопада 2003 року мешкають в новоствореному чернечому домі.

В серпні 2012 р. капуцини (а саме: бр. Роман Поп, бр. Юстин Русін та бр. Адам Трохімович) на запрошення місцевого єпископа Мілана Шашіка прибули до Ужгорода, де розпочали діяльність в греко-католицькому обряді.